​Володимир Логвиненко: чи повернуться ще раз до влади «стародонецькі»?

Ті, хто безроздільно правив Донбасом до Ахметова і Януковича, завжди намагалися повернути втрачені можливості. Одного разу у них вже вийшло це після першого Майдану, і вони цілком могли спробувати зробити це після другого - але вже розраховуючи не на на Київ, а на Москву. Останні радянські секретарі міськкомів і «червоні директори», їхні діти і зяті, перекваліфіковані в чиновників і олігархів незалежної України, але котрі не мають до неї ніяких громадянських почуттів.

Вони цілком комфортно почували б себе і в Донецькій області Російської Федерації, тим більше, що багато хто з них давно мають в Росії свій прибутковий бізнес, пише skelet-info. Наприклад, Володимир Логвиненко - колишній губернатор Донецька і колишній генеральний директор концерну «Енерго», який ось уже кілька років як таємниче зник з публічної сцени разом зі своїми компаньйонами Віктором Нусенкісом і Геннадієм Васильєвим.

Кар'єра чиновника

Володимир Іванович Логвиненко народився 14 жовтня 1944 року в селищі Новопідгірне Дніпропетровської області. Після війни їх сім'я переїхала на Донбас, де юний Володя в 1961 році вступив до Ясинуватського будівельного технікуму. Потім були цілих три роки в армії - і йому ще пощастило не потрапити на 4 роки у флот (стільки до 1967 року тривала термінова служба).

1974 й рік, за даними SKELET-info, був неймовірно щасливий для Володимира Логвиненка. По-перше, він отримав диплом, по-друге, у нього народилася дочка Марина, а по-третє, він перейшов на роботу інструктором промислово-транспортного відділу Красноармійського міськкому КПУ.

За інформацією деяких джерел, друга і третя події були взаємопов'язані: батьки його молодої дружини Тамари Олександрівни допомогли зятю почати нову, керівну кар'єру. Втім, з вересня 1977 по грудень 1978 року Логвиненко знову повернувся до будівництва, працюючи головним інженером в будуправління №6 тресту «Красноармійськшахтобуд». Але зате потім на цілих шість років сів у крісло інструктора відділу будівництва Донецького обкому КПУ. Це була вже солідна посада, яка познайомила Володимира Логвиненка з багатьма важливими людьми - і саме це забезпечило йому і подальший службовий ріст, і успіхи в бізнесі на початку 90-х.

Потім, що також важливо, в 1984-88 р.р. Логвиненко очолював виконком Краматорська, а потім знову повернувся в Донецьк, вже заступником начальника головного планово-економічного управління облвиконкому. І, нарешті, в 1990-му почалася третя фаза його кар'єри в якості заступника голови Донецького облвиконкому, а потім голови облдержадміністрації. Здавалося б, ну і що? Однак варто розуміти специфіку «еліти» Донецького регіону того часу, яка ділилася на три групи. По-перше, це «стародонецькі» - чиновники і партапаратчики, які зробили кар'єру ще в «період застою», а також їх протеже (родичі, куми, друзі).

По-друге, це «перебудовники», які піднялися в 1987-90 р.р., серед яких було багато нових директорів підприємств (шахт, заводів). Третьою групою були «тіньовики» і ОЗУ, серед яких теж були свої «старики» (в основному «блатні» і «цеховики») і «молоді» (кооператори-шахраї, рекетири, «спортсмени»). Між ними складалися досить мудрі зв'язки, а в 90-х вони трансформувалися в тих самих «донецьких», про яких до цих пір мало що знають українці інших регіонів. Адже «донецькі» - це не тільки угруповання Ахметова і прокурорська мафія Васильєва-Пшонки.

До речі про Віктора Пшонку. Якраз, коли Логвиненко працював головою виконкому Краматорська (фактично мером міста), то в цей самий час Пшонка перебував там на посадах заввідділу Краматорського міськкому КПУ, а потім міського прокурора. Так Логвиненко познайомився і зблизився майбутнім прокурором Донецької області (1998-2003) і Генеральним прокурором України (2010-2014). А заодно, що теж важливо, з його дружиною - має дуже впливових батьків з числа «стародонецьких», які і забезпечили кар'єру дочки і зятя.

Вугільні афери

Однак куди ближчий, безпосередній і діловий зв'язок у Логвиненка склався з «попередником» Пшонки - прокурором Донецької області (1991-1996) Геннадієм Васильєвим. Їх об'єднував спільний великий бізнес: концерн «Енерго», одна з найбільших компаній України (а потім і Росії), чиїми творцями і співвласниками вони стали разом з Віктор Нусенкісом, Леонідом Байрамовим і Константиносом Папунідісом.

Все почалося з «вугільних схем», створених кількома директорами шахт Донбасу (Звягільський, Нусенкіс та інші), за допомогою яких вони «доїли» державу на дотацію. Ще під час «перебудови (кінець 80-х) вони перевели свої поки що державні шахти на систему «держорозрахунку», що дозволяло їм більш самостійно розпоряджатися фінансами. Спочатку це дозволило їх керівництву непогано заробляти, створивши при шахтах кооперативи, а також проводячи бартерні операції - в тому числі з ближнім зарубіжжям (соцстранами). Але потім цих грошей їм стало мало, і вони зайнялися прямим шахрайством.

Користуючись своїм «держрозрахунковим» статусом, шахти почали використовувати не за призначенням державні дотації на видобуток вугілля в шахтах Донбасу - простіше кажучи, красти ці гроші. А гроші були чималі, особливо після того як страйки 1989 роки (ініційовані цими ж директорами шахт) змусили державу збільшити розміри цих дотацій і обмежити контроль за їх використанням.

При цьому страйкуючі домоглися того, щоб сума дотацій була прямо пропорційна обсягу видобутого вугілля: так, мовляв, для шахт створювався стимул краще працювати. Однак це тут же запустило стару, як світ, схему фіктивного виробництва (вірніше, видобутку). Так, Нусенкінс закуповував дешеве вугілля на Кузбасі, через систему кооперативів і МП ввозив на Донбас - і оформляв як видобуте в місцевих шахтах, після чого на нього отримували державні дотації. Ну а ці дотації директори шахт освоювали вже на свій розсуд. Розпад СРСР не зруйнував ці схеми, навпаки, вони модернізувалися і розширилися. А ті ланцюжки, за якими підприємства Нусенкіса і його партнерів ввозили на Донбас Кузбаське вугілля, стали першими «відновленими зв'язками» між пострадянськими Україною і Росією. І це дало Нусенкісу можливість зайнятися вже більш масштабним бізнесом.

Хоча ця афера довгі роки успішно ховалася від громадськості (багато жителів Донбасу до сих пір вірять, що все це вигадки і наклепи «бандерівців»), вона не могла залишитися непоміченою ні для правоохоронних органів, ні для чиновників міністерства вугільної промисловості та адміністрації Донецької області. А раз вони її дозволили цій афері успішно розвиватися, то значить, вони мали з неї свій «гешефт».

Що ж, з боку центральної влади у Нусенкіса було надійне прикриття в особі його старого покровителя Миколи Сургая (міністр вугільної промисловості УРСР, директор «Донецькдержвуглепром», голова Державного комітету вугільної промисловості України). З боку прокуратури його афери прикривав Геннадій Васильєв - він же, користуючись своїми зв'язками з Ахатем Брагиним і Геною Узбеком, захищав ці схеми від жадібних рук донецьких ОЗУ. Правда, плата за ці послуги була чималою: Васильєва потім довелося прийняти як бізнес-партнера, зробивши його одним з основних співвласником концерну «Енерго» (ходили чутки, що частина пакет акцій Васильєва фактично належала Гені Узбеку).